УЗАГАЛЬНЕННЯ судової практики Бершадського районного суду Вінницької області, щодо розгляду справ про стягнення заборгованості за договором кредиту (позики), укладеними у електронній формі. (період з 01.01.2024 по 31.03.2025)

Проблема правового забезпечення електронної комерції виходить далеко за межі однієї країни, а тому світове співтовариство зосереджує свою увагу на уніфікації та гармонізації законодавства на регіональному (у рамках ЄС, СНД, СОТ тощо) та міжнародному рівнях, сприяючи розробці єдиних принципів і положень. Такий підхід слід вважати правильним, оскільки Інтернет не прив’язаний до певної території, а має глобальний, екстериторіальний характер, а тому, як небезпідставно наголошується вченими, спроба встановити ізольований національний або субрегіональний правовий режим може призвести до колізій національних правових систем при здійсненні трансграничних електронних правочинів, а в деяких випадках взагалі зробить їх вчинення неможливим.

Слід відмітити появу Типового закону «Про електронну торгівлю», розробленого Комісією ООН по праву міжнародної торгівлі: маючи рекомендаційний характер, він призначений для використання державами як шаблону для розробки національних норм. Крім того, у зв’язку з ратифікацією Угоди про асоціацію між Україною та ЄС суттєве значення набуває ознайомлення з відповідними Директивами ЄС і наслідування позитивного європейського досвіду. В Україні юридичним бар’єром активного розвитку ринку електронної комерції довгий час була відсутність комплексної нормативної бази.         

Так, регламентація вказаних відносин ґрунтувалась на базових нормах Цивільного кодексу України (далі – ЦК України), Господарського кодексу України, а також нормативно-правових актів, положення яких лише фрагментарно регулювали окремі питання електронної комерції.

Проте спеціальний Закон України «Про електронну комерцію» був прийнятий лише у 2015 році.

Безперечно, позитивно сприймається той факт, що на сьогодні вітчизняний законодавець розробив механізм регламентації відносин у сфері електронної комерції, надав дефініції основним поняттям (таким як «електронна комерція», «електронний правочин», «електронний документ») і значної кількості інших пов’язаних із ними понять, чим установив правові рамки функціонування ринку електронної комерції.

         При вирішенні справ про стягнення заборгованості за договором кредиту (позики), укладеними в електронній формі судами застосовуються різні нормативні акти, зокрема найчастіше поєднують застосування Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про електронний цифровий підпис», Закон України «Про споживче кредитування» та Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги».

Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 3 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір, це є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов’язків та оформлена в електронній формі

Згідно зі ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною. Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом:

         - надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12  Закону України «Про електронну комерцію»;

         - заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 Закону України «Про електронну комерцію»;

         - вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею.

Статистичні дані:

Факт укладення договору кредиту (позики) у електронній формі судом визнається, якщо електронний договір укладається за принципом "оферта-акцепт", тобто пропозицією укласти договір (оферта) та її прийняттям (акцепт) другою стороною. Він повинен відповідати вимогам для електронних документів, включаючи електронний підпис. 

1. Укладення:

Електронний договір укладається, коли одна сторона робить пропозицію (оферту), а друга сторона її приймає (акцепт). 

2. Початок дії:

Договір вважається укладеним з моменту, коли сторона, яка зробила пропозицію, отримала відповідь про її прийняття. 

3. Електронний підпис:

Договір має бути підписаний електронним підписом, як це передбачено для електронних документів. 

4. Вимоги до електронних документів:

Інформація в електронному документі (договорі) має бути зафіксована в електронній формі та містити обов'язкові реквізити. 

5. Надсилання оферти:

Оферта може надсилатися різними способами, включаючи електронну пошту, онлайн-форми або інші електронні канали. 

"Оферта-акцепт" - це юридичні терміни, які використовуються при укладенні договорів. Оферта - це пропозиція укласти договір з певними умовами, а акцепт - це згода на ці умови. У сукупності вони складають процес укладання договору, де акцепт завершує процес, погоджуючись з офертою. 

Метою підписання договору є необхідність ідентифікації підписанта, підтвердження згоди підписанта з умовами договору, а також підтвердження цілісності даних в електронній формі.

Щодо належних доказів на підтвердження особи позичальника.

         Також слід зазначити, що важливим є належне підтвердження особи позичальника, задля не допущення зловживання правом та неможливості реалізації стягнення коштів з особи, яка не укладала електронного договору.

         Електронна форма договору підписується електронним підписом. Відповідно до частини першої статті 12 Закону України «Про електронну комерцію» моментом підписання електронної правової угоди є використання:

- електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України «Про електронний цифровий підпис», за умови використання засобу електронного цифрового підпису всіма сторонами електронної правової угоди;

- електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом;

- аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Важливим елементом, який є підставою вважати, що сторона надала добровільну згоду при укладанні електронного договору є електронний підпис.

Електронний підпис одноразовим ідентифікатором це дані в електронній формі у вигляді алфавітно-цифрової послідовності, що додаються до інших електронних даних особою, яка прийняла пропозицію (оферту) укласти електронний договір, і надсилаються іншій стороні цього договору. Це комбінація цифр і букв, або тільки цифр, або тільки літер, яку отримує заявник за допомогою електронної пошти у вигляді пароля, іноді в парі «логін-пароль», або смс-коду, надісланого на телефон, або іншим способом. На виконання та у відповідності до вимог ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію»,

Для укладення кредитного договору, як цифровий підпис достатньо використовувати кваліфікований електронний підпис, який має таку ж юридичну силу, як і власноручний підпис. Крім того, можна використовувати електронний підпис одноразовим ідентифікатором, наприклад, код, який надсилається на телефон. 

Згідно з частинами 1, 2 ст. 6 Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг», електронний підпис є обов`язковим реквізитом електронного документа, який використовується для ідентифікації автора та/або підписувача електронного документа іншими суб`єктами електронного документообігу. Накладанням електронного підпису завершується створення електронного документа.

Проаналізувавши статистику прийнятих судом рішень, можна дійти висновку, що існують поодинокі випадки, в яких позивачу було відмовлено в позові, за 2024 рік та перший квартал 2025 року таких випадків було всього два в справах 126/24/24, 126/55/24.

Справи аналогічні та стороною позивача були допущені одні й ті ж неточності, які призвели до відмови у позові, з підстав відсутності належних та допустимих доказів проходження відповідачем верифікації та ідентифікації згідно вимог законодавства. Також надані матеріали позивачем не містять беззаперечних доказів існування боргу та достовірності нарахування відсотків за користування коштами. А саме в справах 126/24/24, 126/55/24 позивач надав, як доказ реєстр боржників, в якому не було зазначено прізвище відповідача, як боржника, що викликає сумнів суду, щодо існування у відповідача боргу перед позивачем.

Коротка позиція суду полягає у наступному.

Розрахунки між небанківськими надавачами платіжних послуг для забезпечення виконання платіжних операцій користувачів (крім платіжних операцій у межах одного надавача платіжних послуг) здійснюються шляхом проведення суми платіжної операції між розрахунковими рахунками небанківських надавачів платіжних послуг, що відкриті в банках (розрахунковому банку платіжної системи).

Банки забезпечують виконання платіжних операцій своїх клієнтів, у тому числі операцій небанківських надавачів платіжних послуг, шляхом виконання міжбанківських платіжних операцій або платіжних операцій, що виконуються в межах одного банку.

Згідно ч. 1 ст. 14 Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», електронна ідентифікація здійснюється з використанням засобів електронної ідентифікації та процедури автентифікації відповідно до схем електронної ідентифікації.

Відомості про те, що відповідач пройшов ідентифікацію та верифікацію особи (заповнив анкету клієнта із зазначенням ПІБ, даних паспорту, РНОКПП, місця проживання, місця реєстрації, зазначив реквізити картки для отримання кредиту), підтвердив номер мобільного телефону, ознайомився з правилами надання грошових коштів у позику, в тому числі на умовах фінансового кредиту, відповідно до Закону України «Про електронну комерцію», Закону України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги» та Закону України «Про платіжні послуги», матеріали справи не містять. Як і не містять, зокрема, і копії паспорту та РНОКПП позичальника.

До позовної заяви позивачем надано лише регламентований порядок заповнення анкети та укладання кредитного договору на веб-сайті надавача платіжних послуг – Лист про детальний опис дій, вчинених сторонами для укладання договору.

Як вбачається з даного Листа, після завершення реєстрації, клієнт ще раз підтвердив бажані умови отримання кредиту та надіслав Заявку на розгляд Товариству.

Однак, будь-який формуляр заяви на отримання кредиту, який би мав бути складеним і підписаним електронним підписом відповідача, електронна ідентифікація (автентифікація) якого здійснена з дотриманням вимог Закону, та який би був підтверджений і сумнівів у суду не викликав, в матеріалах справи також відсутній.

Саме тільки зазначення в договорі персональних даних відповідача не підтверджує проходження ним верифікації та ідентифікації згідно вимог законодавства, які б підтверджували електронну ідентифікацію фізичної особи відповідача.

Також, згідно п. 2.1. договору про надання коштів на умовах споживчого кредиту, товариство надає кредит у безготівковій формі шляхом перерахування коштів кредиту за реквізитами платіжної картки № 53..........8955 або іншої картки клієнта, реквізити якої надані клієнтом товариству з метою отримання кредиту.

Однак, ні в змісті договору, ні в будь-яких інших документах оформлених при наданні кредитних коштів, всупереч викладених вище вимог Закону, реквізити повного карткового рахунку відповідача не зазначено.

 Банківські реквізити позичальника, згідно матеріалів справи є невизначеними.

Позивач не є банківською установою, а отже на підтвердження зарахування кредитних коштів по договору, перерахованих відповідачу на його банківський рахунок № 53..........8955 відкритий в банку, не може надати жодної інформації, оскільки такі відомості згідно ст. 60 ЗУ «Про банки і банківську діяльність» є банківською таємницею. Однак відповідач, як тримач банківського рахунку, на який було перераховано кредитні кошти, міг власноруч отримати виписки по рахунку для підтвердження та/або спростування факту перерахування кредитних коштів по вищенаведеному договорі.

Суд звертає увагу, що чинне законодавство України не містить вимог щодо засобів доказування, за допомогою яких має підтверджуватись розмір заборгованості. Відповідно застосовуються загальні правила щодо доказів та обов'язків щодо доказування.

Також, позивачем не доведено належним чином право вимоги до відповідача за Договором факторингу.

Судом встановлено, що позивачем до матеріалів справи надано Додаток № 1 до договору факторингу № 2-15072022 від 15 липня 2022 року (Витяг з Реєстру боржників № 1), з якого вбачається, що за договором про надання коштів на умовах споживчого кредиту № 2386427 від 21.09.2021 року де боржником є відповідач, первісний кредитор відступив новому кредитору, право вимоги кредитної заборгованості.

Однак, реєстр боржників № 1 від 15 липня 2023 року взагалі не містить даних щодо відповідача.

Тому, зазначений Витяг з реєстру боржників № 1 суд ставить під сумнів і не вважає належним доказом, що підтверджує право вимоги позивача до відповідача за Договором про надання коштів на умовах споживчого кредиту від 21.09.2021 року.

Таким чином, позивач відповідно до укладеного договору факторингу не підтвердив права грошової вимоги до відповідача.

Звертаючись до суду, позивач у позовній заяві виклав обставини, якими обґрунтовував свої вимоги, зазначив докази, що підтверджують вказані обставини, разом з тим, не заявляв клопотання про вжиття заходів забезпечення доказів, та не зазначав про докази, які не можуть бути подані разом із позовною заявою із поважних причин, не подавав клопотання про їх витребування.

Оскільки, в ході розгляду справи позивачем не було надано доказів на підтвердження права вимоги до відповідача, тому суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заявлених вимог.

         Також в практиці суду є три справи 127/16266/23, 126/2440/23, 126/410/24, в яких позовні заяви задоволенні частково. Дані позовні заяви не містили достовірних доказів про нарахування відсотків за кредитом та нарахування пені, однак в жодній із зазначених справ не виникло сумнівів про достовірність особи позичальника, також стороною позивача надані належні та допустимі докази, які підтвердили факт укладання договору кредиту (позики) в електронній формі.

         Отже, можна дійти висновку про належне застосування судом нормативних актів, які регулюють укладання електронних кредитних договорів, договорів. Основними з них є Закон України «Про електронну комерцію», Закон України «Про електронний цифровий підпис», Закон України «Про споживче кредитування» та Закон України «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги», які дають можливість судам визначити належність та допустимість доказів наданих сторонами у справі на підтвердження сторони позичальника, достовірно ідентифікувати електронний, цифровий підпис та визначити факт належності укладання договору кредиту (позики) у електронній формі.