Отримуйте інформацію лише з офіційних джерел
Єдиний Контакт-центр судової влади України 044 207-35-46
Здійснення людиною свого природного права на життя пов’язано з багатьма факторами, серед яких одне із чільних місць посідає наявність у неї житла. Втрата людиною житла створює реальну загрозу для її фізичного та соціального буття. Саме тому Конституція України у ст. 30 проголошує недоторканність житла. Але юридичний зміст недоторканності житла не зводиться лише до неможливості незаконного проникнення у житло особи, його основний сенс – забезпечення стабільності відносин власності чи оренди, об’єктом яких є житло – будинок, квартира, кімната у гуртожитку тощо. Стабільність цих відносин забезпечується різноманітними цивільно-правовими засобами, зокрема чітким законодавчим закріпленням підстав примусового припинення права на житло.
Конституція України у ст. 47 проголошує, що кожен має право на житло. Держава гарантує не тільки свободу його придбання, але й можливість стабільного користування житлом, його недоторканість, а також недопущення примусового позбавлення житла, не інакше, як на підставі закону і за рішенням суду.
Глава 23 Цивільного кодексу України встановлює, що громадянин, який став власником житла, має право розпоряджатися ним на свій розсуд. Однак, як зазначено в ст. 13 ч. 3 Конституції України, власність зобов’язує, вона не повинна використовуватись на шкоду людині, суспільству. Тому право власності на житло охороняється правом лише настільки, наскільки його реалізація відповідає імперативним нормам закону.
Пленум Верховного Суду України у постанові «Про деякі питання, що виникли в практиці застосування судами Житлового кодексу України» від 12.04.1985 року № 2 підкреслив, що правильний і своєчасний розгляд житлових спорів є гарантією реального здійснення конституційного права особи на житло, захисту прав і охоронюваних законом інтересів державних органів, підприємств, установ, організацій у здійсненні покладених на них завдань щодо управління житловим фондом, його експлуатації і збереження. Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.
Реалізація встановлених конституційних гарантій, поряд з іншими, відображається в збереженні житла за його власниками без обмежень, та в гарантії збереження житла в державному та комунальну житлову фонді за тимчасово відсутніми громадянами протягом шести місяців (ст. 71 ЖК УРСР), членів сім’ї власника жилого приміщення протягом року (ст. 405 ЦК України). Не проживання у жилому приміщенні понад встановлений строк без поважних причин, дають підстави для визнання цих осіб в судовому порядку такими, що втратили права користування ним (ст. 72 ЖК УРСР, ст. 405 ЦК України).
Метою проведення узагальнення практики розгляду справ даної категорії є виявлення упущень і типових помилок у вирішенні справ, визначення шляхів усунення виявлених порушень, формуванням правильної й однакової практики вирішення зазначеної категорії спорів.
Правова регламентація житлових правовідносин здійснюється Конституцією України; Житловим кодексом УРСР, Цивільним кодексом України, Цивільним процесуальним кодексом України, Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», та іншими нормативно-правовими актами України з житлових питань.
Окрім того, слід звернути увагу на норми міжнародного законодавства, які регулюють дану сферу правовідносин. Правова позиція Європейського суду з прав людини, відповідно до п. 1 ст. 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (далі – Конвенція), яка гарантує кожній особі окрім інших прав, право на повагу до її житла. Воно охоплює насамперед право займати житло, не бути виселеною чи позбавленою свого житла.
Пункт 2 ст. 8 Конвенції чітко визначає підстави, за яких втручання держави у використання особою прав, зазначених в п. 1 цієї статті, є виправданим. Таке втручання має бути передбачене законом і необхідне в демократичному суспільстві, а також здійснюватися в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, для охорони порядку і запобігання злочинності, охорони здоров’я чи моралі, захисту прав і свобод інших осіб. Цей перелік підстав для втручання є вичерпним і не підлягає розширеному тлумаченню. Водночас державі надаються широкі межі розсуду, які не є однаковими і в кожному конкретному випадку залежать від цілей, зазначених у п. 2 ст. 8 Конвенції.
Особливості застосування норм матеріального та процесуального права при розгляді цивільних справ про визнання особою такою, що втратила право на користування житлом, виселення та про стягнення плати за користування житлом.
Статті 61-70 ЖК України передбачають і встановлюють порядок користування жилими приміщеннями в будинках державного і громадського житлового фонду.
Поряд з цим нормами глави 59 ЦК України встановлюється порядок користування житлом за договором найму (оренди).
Згідно зі ст. 316 ЦК України, правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.
Відповідно до ст. 317 ЦК України, власникові належать право володіння, користування та розпорядження своїм майном. На зміст права власності впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.
Згідно ст. 319 ЦК України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.
Відповідно до ст. 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Власник, який має підстави передбачити можливість порушення свого права власності іншою особою, може звернутись до суду з вимогою про заборону вчинення нею дій, які можуть порушити його право, або з вимогою про вчинення певних дій для запобігання такому порушенню.
Відповідно до ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном.
Аналіз зазначеної норми дає підстави для висновку про те, що власник має право вимагати від осіб, які не є членами його сім'ї, а також не відносяться до кола осіб, які постійно проживають разом з ним і ведуть з ним спільне господарство, усунення порушень свого права власності у будь-який час (Правова позиція ВСУ у справі №6-709цс1616 від листопада 2016 року).
Об'єктом власності особи може бути, зокрема,- житловий будинок, садиба, квартира (ст.ст. 379, 382 ЦК України).
Вищевказана категорія справ є не досить поширеною у судовій практиці. У 2018 році в провадженні Бершадського районного суду Вінницької області перебувало лише 25 цивільних справ вказаної категорії, 15 з яких надійшло у звітному періоді, спори яких стосувались:
- про виселення – 3 справи, з яких в 1 справі провадження закрито, 2 справи залишились не розглянуті;
- про стягнення плати за користування житлом – 1 справа, яка у звітному періоду розглянута не була;
- про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням – 17 справ, по 7 справах з яких ухвалено рішення про задоволення позову, по 3 справах прийнято заочні рішення, 5 справ залишено без розгляду.
Стаття 16 ЦК України передбачає способи захисту цивільних прав і інтересів осіб. Виходячи з загальних положень права власності, власнику належить права володіння, користування та розпорядження своїм майном. Захист права власності регулюється нормами Цивільного кодексу України.
Зміст ст. 405 ЦК України передбачає, що члени сім’ї власника житла, які проживають разом з ним, мають право користування цим житлом. Право користування житлом втрачає член сім’ї власника у разі відсутності без поважних причин понад один рік.
Цивільне законодавство не передбачає збереження права користування житлом за громадянами, які хоча і правомірно вселилися у спірну квартиру власника, але на час розгляду справи не є членом його сім’ї. Тому в даному випадку власник повинен звертатися до суду з позовом про усунення перешкод у користуванні правом власності, а не про визнання особи такою, що втратила право користування житлом.
Проте, суд захищаючи права власності громадян, усуває перешкоди у користуванні цією власністю шляхом визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням.
Серед даної категорії справ, найбільшу їх масу становлять саме позови про визнання колишніх членів сім’ї такими, що втратили право на користування житлом.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші підстави для позбавлення права на житло.
При розгляді справ про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням необхідно розрізняти правовідносини, які виникають між власником та колишнім власником житла, і правовідносини, які виникають між власником житла і членами його сім’ї, а також членами сім’ї колишнього власника житла. Так, у першому випадку власник житла має право вимагати визнання колишнього власника таким, що втратив право на користування, та зняття його з реєстрації. При цьому втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.
Під час проведення узагальнення встановлено, що позивачами у позовних заявах про визнання особи такою, що втратила право на користування житловим приміщенням, одночасно ставиться питання про зняття особи з реєстрації.
Статтею 182 ч.1 ЦК України встановлено, що право власності та інші речові права на нерухомі речі, обмеження цих прав, їх виникнення, перехід і припинення підлягають державній реєстрації. Порядок проведення державної реєстрації прав на нерухомість та підстави відмови в ній встановлюються законом ( ст. 182 ч. 4 ЦК України, ст. 4 ЗУ від 01.07.2004 року № 1952- VI «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень») Зазначений закон діє в новій редакції від 01.01.2013 року, державна реєстрація прав буде проводитись державним реєстратором прав на нерухоме майно органу державної реєстрації прав, нотаріусом, як спеціальним суб’єктом, на якого покладено функції державного реєстратора.
Виселення є категорією житлового законодавства, тому при розгляді цивільних справ за позовом про усунення перешкод у користуванні власністю шляхом виселення предметом доказування є втрата права на житло, або взагалі його відсутність, або інші підстави для позбавлення права на житло.
Так судом часто застосовують правила ст. 391 ЦК України до правовідносин, які регулюються Законом України від 11 грудня 2003 року № 1382- IV «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні».
Таким чином, втрата права користування житловим приміщенням є наслідком припинення права власності на житлове приміщення у колишнього власника житла.
Вивчивши та проаналізувавши матеріали цивільних справ про виселення, про стягнення плати за користування житлом, про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням можна прийти до наступних висновків.
Судді при вирішенні питання щодо втрати особою права користування житловим приміщенням відповідно до ст. 405 ЦК України ухвалюють судові рішення про задоволення позовних вимог лише за підстав відсутності без поважних причин більше одного року особи, при наданні позивачем доказів, які суд оцінює як належні.
Судді задовольняють позовні заяви на підставі наданих доказів неможливості реалізувати право власності на житлове приміщення, при цьому враховуючи не тільки факт родинних відносин позивача і відповідача, наявність права власності у особи на таке нерухоме майно, а також факт можливої спільної сумісної власності подружжя, або спільної власності інших власників такого житлового приміщення.
Однак, не всі представлені суду докази можна вважати належними.
Проблемним залишається питання щодо належності як доказу Актів обстеження житлових умов у справах про визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням на підставі ст. 405 Цивільного кодексу України.
Не маловажним є факт наявності або відсутності домовленості про особливості користування житловим приміщенням членом сім’ї власника.
Досконалий розгляд житлових спорів є запорукою своєчасного, реального здійснення Конституційного права громадян на житло і зміцнення законності у житлових правовідносинах.
Помічник судді Хабовець А.Л.
_03_03.png)
